Оперативно

Після чергового вибуху зовсім поруч Максим майже нічого не чув. Перебита кулею рука висіла, немов чужа. В очах мерехтіло. У сутінках росіяни знову пішли на штурм посадки.

Відбили цю — вже п’яту за день — атаку майже дивом. Утримувати позицію далі було вже неможливо — ані боєприпасів, ані людей.

У шанці залишилось шестеро наших бійців, усі поранені та контужені. Кулеметник заправив останню стрічку й озирнувся до Максима:

— Доповідай, що ще одну атаку ми, мабуть, витримаємо, а далі…

Максим підніс «радейку»:

— Ми всі «триста», хто вцілів. БК закінчився. Нас шестеро…

Командир, почувши доповідь, віддав наказ на відхід.

— Вам треба дійти до точки, де вас зможе забрати «беха». Час зустрічі — опівночі, бо завидна — спалять.

Коли стемнішало, вирушили. З напівзасипаного шанця вибирались, допомагаючи один одному, кинувши все, крім зброї — шоломи, броніки, розвантажувальні системи…

Йшли, підтримуючи один одного, важкопораненого Максима несли на ношах.

То були дуже важкі кілометри, час від часу зупинялись, але дійшли.

Ось і точка зустрічі. Час — визначений. Саме тут, ще з 2014 року, є вже традиційна точка. Але ані «бехі», ані хоч кого-небудь там не було.

Один з побратимів звернувся до Максима:

— Ти тут почекай, а ми пошукаємо транспорт.

Товариші зникли в темряві.

Над головою щось знову загуло. Майнула і зникла думка «якщо цей ворожий дрон з тепліком, то *зда…»

Біль у розтрощеній кулею руці був шалений — як в дитинстві, коли з цікавості схопив з підлоги шматочок вугілля, що випав з печі.

Ворожий дрон ходив колами, то наближався, то знову відлітав.

Хлопці шукали «беху», яка мала їх вивезти, але до точки рандеву так і не доїхала — десь дорогою «роззулася», її водій матюкався в радейку, доки вистачило заряду.

Дрон знову пройшов, судячи зі звуку, майже над головою.

«Курва, да подінешся ти куди чи ні?».

Але російська потвора, немов почувши його думки, завмерла майже над головою і звідти, з неба, щось впало… «Якщо граната, то вибухає за три секунди, якщо ВОГ, то…»

Що саме «якщо», додумати він вже не встиг — тріскуче бахнуло десь поряд і ногу неприємно опекло. Від решти уламків врятував залишок стіни розтрощеного будинку.

Штанина тим часом намокала від крові, і нове пекуче вогнище болю розповзалося по всьому стегну.

«Турнікет… треба накласти турнікет…»

Дрон, на щастя, був один і кудись полетів.

На вибух вже поспішали побратими.

— Живий?

— Не знаю. Здається, так. Знайшли «беху»?

— Ні. Тут десь має бути укриття, ходімо туди.

На щастя, укриття було неушкодженим — добре замаскований серед руїн підвал з додатковими бетонними плитами існував вже не перший рік і неодноразово рятував життя бійцям.

Хтось увімкнув ліхтарик — у підвалі було декілька упаковок води, палети, каремати.

Вода була дуже доречною — пити хотілось неймовірно.

Минула година, друга.

Нарешті почувся гуркіт двигуна, і за хвилину — кроки. На сходах з’явився військовий:

— Максе, ти тут?

— Тут, всі ми тут.

— Тоді не гаймо часу, швидко до броні…