«Як же хочеться скинути клятий бронік». Ліберов показав, в яких важких умовах воюють українські піхотинці на нулі на Харківщині
Український фотограф Костянтин Ліберов провів добу на нулі – на позиціях українських воїнів другого механізованого батальйону Третьої окремої штурмової бригади в напрямку селища Борова на Харківщині.
У своєму дописі Ліберов порівняв життя українського піхотинця з життям піхотинців у першій та другій світових війнах, і пояснив, з яким комплексом труднощів стикаються українські бійці: ворожі дрони, які бачать кожен крок бійців бачать ворожі дрони, 35-градусна спека і нестерпний сморід розкладання тіл вбитого ворога. І розповів, як відчув на собі 12 підряд прольотів ствольної артилерії у двохстах метрах.
«Захід на позиції та вихід з них — тільки вночі, йти пішки та бігом в повній темряві 5−9 км в один бік, залежачи від ситуації, в повній амуніції, з бк та провізією. Трохи пізніше хлопці наполегливо намагатимуться пригостити мене водою та сухпаєм, я відмовляюсь від всього, бо знаю: я вийду наступної ночі, а їм з цим ще треба протриматись певний час в умовах щоденної безжальної 34−35 градусної спеки.
Прострілюється все з усього, КАБИ, птур, артилерія, ворожі дрони бачать кожен твій крок. На підʼїзді до позицій нашу машину намагається вполювати птур. FPVшки висять над окопами постійно, очікуючи, що ти зробиш помилку та видаш себе. Ти чуєш їх надто близько, навіть бачиш в маленький отвір між перекриттям (фото 4), але нічого не можеш зробити. Тож ти сидиш, сидиш і просто сподіваєшся, що сьогодні тебе не дістануть, сьогодні тобі пощастить.
Спека. Тут вона відчувається абсолютно інакше навіть в тіні маленької тісної норки, в якій не розігнутися, що служить вам прихистком та укриттям. Як же хочеться скинути з себе той клятий бронік, скинути з себе все. Але дванадцять підряд прольотів ствольної артилерії по сусідній посадці, що в двох ста метрах від вас — переконливіші за тепловий удар. Сонце тебе не вбʼє (хіба?), а уламок — може.
Запах. Піт та смерть. Тут всюди прикопані ворожі тіла. Ніхто не буде ризикувати гнати техніку, щоб вивезти їх. Тож хлопці просто самотужки присипають їх землею, щоб можна було дихати”, — поділився фотограф.
Він зауважив, що жодна книга або фільм про жахи минулих війн не розповість і не покаже, через яке пекло проходять українські воїни.
«Це життя в умовах постійної, не стихаючої напруги навіть під час уривчастого тривожного сну», — додав Ліберов.
Comments (0)