Оперативно

То була, напевне, найдовша доба в його житті.

Група отримала завдання вийти на один зі спостережних пунктів у посадці на одному з напрямків на Півдні.

Все було, як завжди: зібратись, перевірити рації, поповнити БК, під вечір — на вихід. Йшли не так довго, як важко — багнюка, або, як частіше кажуть, «болото», обстріли, дзижчання російських БПЛА…

Але цього разу групу накрили по повній — по ній гатили міномети, FPV-дрони, кулемети.

Один з бійців дістав важке поранення, допомогу на місці надати було неможливо, ворог накривав так, що голови було не підняти.

Василь доповів командиру, і частина групи понесла пораненого назад. Василь із товаришем залишилися удвох. За декілька хвилин їх знову накрили мінами, товариша поранило.

Василь тільки вилаявся крізь зуби.

— Так, тут десь повинна бути нора… зараз ми туди сховаємось… — сказав він товаришу.

Майже всі шанці і нори були розбиті і засипані. Василь швидше не побачив, а навпомацки знайшов нору, заліз туди і почав її розчищати, щоб перемістити до неї пораненого. Але поки розчищав, черговим вибухом товариша було вбито.

Василь зрозумів, що залишився на позиції сам, у норі.

Обстріл був настільки щільним, що військовий відчував себе якимось бен Ладеном. Від близьких вибухів землю трясло. У вухах дзвеніло, у голові паморочилось. На якусь мить він знепритомнів. Коли отямився — почув характерний російський говір.

Блимнув ліхтарик. Справа від нори був ворог. Він вистрілив вгору трассером — для своїх, позначаючи, що позицію зайнято. Василь підняв автомат, але пострілу не було — зброю заклинило.

Думки спалахували одна за одною: «Не можу стріляти, залишилося дві гранати. Що робити? Так. Спокійно. Зараз воно вщухне, і я тихо вийду, коли не буде обстрілу».

росіяни кудись зникли. Василя нудило. Час від часу він непритомнів, знову приходив до тями і не знав, що робити.

Була 9 вечора. Так він пролежав до другої ночі, чекаючи або приходу своїх, або поки стане тихо. Обстріл вщух, але з другої години ночі знов почався. росіяни пішли на штурм порожньої посадки. Вони проходили, випускаючи чергу за чергою, кидаючи гранати, пройшли біля самої нори, де ховався Василь, але, на щастя, ніхто не зазирнув туди.

Зранку, десь о шостій, він прокинувся. Праворуч хтось кашлянув і вилаявся. Прошипіла рація, і Василь зрозумів, що поруч росіяни, просто коло нього. Василь подивився на синьо-жовтий браслет, усі свої українські шеврони, але знімати липучки — то видати себе.

Залишилось чекати, що буде, коли росіянин його побачить, а далі… Автомат не працює, з однією гранатою мало що зробиш — з другої він про всяк випадок зробив розтяжку і поставив її на проході.

Десь о пів на дев’яту хтось підійшов до нори. Запнувся, впав, виматюкався. З нори було видно тільки ноги в брудних берцях. І на нозі була червона пов’язка.

Василь пригадує: «Ну, ось і все. Думаю, припливли. Розігнув вусики на гранаті та думаю, якщо все, так хоч з п*дором разом».

І тут росіянин побачив його:

— Ти кто?

Василь автоматично відповів:

— Свої.

росіянин подивився, на Василі був не піксель, а мультикам, це його врятувало.

— У тєбя мєсто єсть?

Василь заперечливо хитнув головою:

— Нєту, там дальше іщі.

росіянин пішов, десь лазив, але невдовзі повернувся:

— Нєту нігдє мєста, подвінься.

Василь трохи посунувся, росіянин заліз до нори, вхід закрив своїм броніком.

І тут до нього на рацію виходить російський офіцер і питає: «А кто там с тобой?»

Добре, що Василь знав, які російські бригади стоять навпроти наших позицій.

росіянин уважно подивився на Василя:

— А ти ва-а-аще кто? С какой бригади, позивной?

Василь досі не знає, хто йому підказав відповідь:

— 71 бригада, «Пивас» позивной.

Все, на цьому питань більше не було, по рації почули: «плюс, пойдешь вечером на штурм, вместе с нашими» — і далі було чітко викладено час і напрямок дій під час штурму.

На деякий час напруга знялась… Василь, коли росіянин шукав собі притулок, швиденько всі українські позначки познімав, а синьо-жовтий браслет ворог не помітив.

Від росіянина смерділо, і до того ж він балакучий попався, почав розпитувати, звідки Василь родом, як сюди потрапив, де вчився, де воював… Відповідав Василь коротко:

— Я с Новосібірська, забралі по мобілізації. Учєнія проходіл в Новотокмачке, а із Токмака уже сюда попал.

Але росіянин був налаштований на довгу розмову.

Про життя в росії, про те, як гарно хохли живуть, про начальство, про сім’ю… Але щось йому муляло. Раптом він запитав: «А кто у тебя комбат?» Василь чесно відповів, що достеменно не знає, але навмання ляпнув: «Я нє знаю, майор Васілій, толстий такой. Я тут нєсколько дней всєго, получіл сільную контузію, уже тут трєтій день валяюсь, нічєго нє помню».

На щастя, російський військовий був вагнерівцем, і до армійців ставився зверхньо, тому далі з’ясовувати щодо ротного і взводного вже не став. Раптом він якось незграбно повернувся і зашипів від болю.

Василь побачив, що він поранений у ліву руку: напевно, уламок влучив.

Наш військовий йому поспіхом перев’язав руку і тут почув гудіння дронів і розриви.

— Вийді по рації к своїм, спросі, чьї ето дрони.

росіянин запитав у командира «шо за х*ня?» Але відповідь була короткою: «Лєжи тіхо, ето хохли FPV-хамі кроют».

Ну, загинути разом з ворогом від свого ж дрону — то було б вже занадто. У Василя майнула думка: «А це шанс. Якщо український „воєннік“ помітять, то, може, і допоможуть чимось».

Вийшов з нори, сказавши, що піде води пошукає, бо пити хотілось обом… Але дронів вже не було.

Василь пішов повз посадку, дійшов до одного з укриттів, і його окликнули. У шанці сиділо четверо росіян.

І перше питання про те, як сюди потрапив. В один голос спитали. Василь відповів коротко, що він із 71-ї, але говорити немає часу, хохловські дрони літають, що шукає укриття і воду, тож, якщо у вас немає, піду далі.

Біля напівзасипаної нори Василь побачив шматок покрівлі, під яким ховався ще один росіянин. І тут прилетів і підвіс над ними дрон.

Василь дістав «воєннік», ворожий солдат відразу в нього запитав, що він робить.

Василь знизав плечима:

— Не бачиш? Я здаюсь. Бо нас тут закидають зараз і все.

І показав свій військовий квиток на дрон. За декілька секунд ожила рація, яка була заблокована, коли вирішили, що Василь загинув. Побачивши «воєннік», рацію розблокували, Василь відійшов на декілька кроків і доповів своєму комбату, що і як.

Як потім стало відомо, Василя врятувало те, що він вчасно показав військовий квиток, бо оператору не зрозуміло було, хто там сидить, і він готовий був скинути гранату…

На КСП батальйону зрозуміли, що там не тільки противник, а й свій живий солдат. Комбат сказав: «Врубай дурня, ти контужений, шукай воду. І так іди, ми тебе виведемо…»