Оперативно

22-річний мешканець Миколаєва свідомо обрав підрозділ Національної поліції і зараз воює на Харківщині, штурмуючи Вовчанськ.

Тимур вітається, називає свій позивний: Вермут. І пояснює: “Це ароматизоване вино”. На моє здивування, чому він обрав саме такий позивний, хлопчина сміється і відповідає: “По-перше, я майже впевнений, що більше такого позивного немає ні у кого, а по-друге – взяв його, бо вчився на бармена”. Ми ще обговорюємо різні напої, коктейлі. Чомусь мені спадає згадка про рецепт, який під час гри у карти вигадує Джеймс Бонд у фільмі “Казино “Рояль”. Все це можна було б вважати цілком світською бесідою, яка могла б відбуватися десь на Лазурному березі Франції, а не в Харкові, над яким якраз літав російський безпілотний розвідник. Та й 22-річний майбутній бармен покинув професію заради захисту країни і до мене виїхав з палаючого Вовчанська…

“ПЕРШИЙ ВИХІД БУВ НАЙЦІКАВІШИЙ, ТОМУ ЩО ЦЕ БУЛО ЗНАЙОМСТВО З ВІЙНОЮ. ПО НОВИНАХ, ПО ВІДЕО – ЦЕ ОДНЕ, НАЖИВО – ЗОВСІМ ІНШЕ”

– Я з Миколаєва. Рік тому добровільно вступив у лави бригади “Лють”. Побачив, що оголошено набір, а я якраз хотів у поліцію, у військовий підрозділ, щоб воювати. Так і потрапив у полк “Цунамі”, 1-й батальйон.

– Чому хотів у поліцію? Ти ж учився на бармена.

– Так, але в якийсь момент вирішив, що треба іти в поліцію. Спочатку хотів у патрульку. Але подумав: зараз війна, якось в патрулі працювати в мирному місті наче не дуже. А тут якраз штурмова бригада “Лють” набирала бійців. Це поліція, яка воює…

– Твоя родина не виїжджала, коли повномасштабний наступ докотився до Миколаєва?

– Ні. Мама не захотіла їхати з міста тому, що бабуся і дідусь також вирішили залишитися. Тому ми весь час були в Миколаєві. У нас квартира на п’ятому поверсі, вона не постраждала від обстрілів, лише декілька уламків прилетіло. Але мушу сказати, що на початку було дуже важко, особливо у березні. Це був найважчий період.

– Не було думок піти у місцеву тероборону?

– Чесно кажучи, спочатку взагалі вагався, хочу воювати чи ні. Тому що я один в родині, мама і бабуся дуже хвилюються за мене. Важко було прийняти таке рішення. Але й сидіти на місці я не міг. Як переконував рідних? Казав, що я сильний, здоровий, швидкий, що я впораюсь.

– Наскільки важко було вчитися? Чи, навпаки, виявилося, що все зрозуміло, все можеш?

– Дуже швидко сприймав інформацію, як поводитися зі зброєю, всотував всі навички, потрібні штурмовику. Дуже швидко все опановував, тому що хотів цим займатися.

– Поясни, які навички мають бути у штурмовика?

– Думаю, одна з найважливіших – працювати з холодною головою, щоб контролювати ситуацію. Все може бути тихо, спокійно, а через хвилину вже артилерійські обстріли, піхота стріляє… Ситуація на війні постійно змінюється, і це треба швидко оцінювати і приймати рішення. Звичайно, є страх. На війні всі бояться. Бувають ситуації, коли важко організуватися, але ти береш себе в руки і продовжуєш роботу. До всього можна звикнути.

– Військовий має опанувати всі види озброєння, яке використовується взагалі. Оскільки війна постійно змінюється, з’являються нові види озброєння, нові технології – він повинен все опановувати. Штурмовик в першу чергу повинен володіти штурмовою зброєю – це гвинтівки, кулемети, гранатомети. Те, що необхідно для ближнього бою. Але треба опановувати всі види озброєння, щоб, якщо що, стати на місце пораненого побратима і знати, що робити.

– Довго вас готували?

– Десь півроку, мабуть. І влітку 2023 року ми опинилися під Кліщіївкою. Ми її звільнили. Перший вихід був найцікавіший, тому що це було знайомство з війною. По новинах, по відео це одне, а наживо – зовсім інше. Звичайно, важко було, але ми з побратимами добре працювали.

Перший наш вихід – це не був штурм. Ми знаходилися в групі резерву. Якби треба було, ми б допомогли першій штурмовій групі. Це було скоріше саме як знайомство з бойовими діями.

– Що для тебе виявилося найбільш неочікуваним під час цього знайомства?

– Наскільки близьким може бути приліт від артилерії…

В Кліщіївці ми весь час штурмували. В окупантів відома всім тактика – стирати міста, селища з лиця землі. Тому у нас була проблема, як закріпитися. В селищі стояли напівзруйновані хати, згарища, були підвали, можна було ховатися. Але весь час туди прилітало, і навіть ці залишки руйнувалися, хати завалювалися, підвали засипало.

З офіційного опису бойового шляху Тимура від бригади “Лють”:

“25.07.2023 року був задіяний до виконання бойового завдання, а саме штурмових дій у с. Кліщіївка Бахмутського району Донецької області. Під час першого бойового виходу Тимур Веклич влучними пострілами знешкодив ударний FPV-дрон ворога, який намагався атакувати їхню групу. В ході зачистки одного з будинків села, Тимур вступив в контактний бій з ворогами та знищив двох військових рф, що допомогло його групі просунутися далі по вулиці та витіснити на відстань противника, тим самим закріпитися на нових позиціях зачищених від ворога.

27.08.2023 року після висадки з бронетранспортера штурмова група потрапила під щільний мінометний обстріл зі сторони ворога. Для збереження життя та здоров’я особового складу, Тимур організував безпечне переміщення бійців. При виконанні штурмових дій групою було проведено зачистку трьох будинків де знаходився ворог, а ще було знищено трьох військовослужбовців рф, та поранено чотирьох ворогів. Один з бійців “Люті” дістав вогнепальне поранення у ділянку голови. Тимур, керуючи групою, закріпився на зачищених позиціях, організував переміщення у безпечне місце пораненого побратима, надав йому первинну невідкладну допомогу та організував його евакуацію”.

“У ВОВЧАНСЬКУ ВИДНО, ЩО ЛЮДИ ТІКАЛИ – ЛІЖКА НЕ ЗАСТЕЛЕНІ, РЕЧІ НЕ ЗІБРАНІ”

– Як довго тривала перша ротація?

– Десь пів року. Спочатку ми звільнили Кліщіївку, потім виконували задачі в Курдюмівці.

З офіційного опису бойового шляху Тимура від бригади “Лють”:

“13.09.2023 року був задіяний у штурмових діях на підступах до с. Курдюмівка Бахмутського району Донецької області. В ході виконання бойового завдання з суміжними підрозділами ЗСУ, під час штурмових дій було виявлено в лісопосадці вогневу позицію противника, яку було знищено. Тимур з побратимами закріпився на тій ділянці. Поліцейський проявив власну ініціативу, підтримав вогнем з стрілецької зброї штурмову групу союзників, які мали серед свого особового складу поранених та намагалися їх вивести з поля бою. Допоміг перемістити в безпечне місце поранених для подальшої евакуації, та надав їм медичну допомогу.

29.09.2023 року в ході виконання бойового завдання проявив професійні якості бійця штурмового підрозділу. У процесі штурму лісопосадки вступав в бойові зіткнення з ворожою піхотою. Вибивши ворога з позицій, та вдало закріпився на них. Ним було знищено FPV-дрон, який мав атакувати евакуаційну групу суміжних підрозділів ЗСУ, та дав змогу пораненим відійти на безпечне місце для подальшої евакуації. В подальшому відбиваючи контр наступальні дії ворога, надав можливість резервній групі суміжників з ЗСУ продовжувати виконання покладеного на них завдання, та завершити його успішно.

04.10.2023 року, не зважаючи на щільний артилерійський обстріл з різних видів озброєнь, Тимур взяв командування на себе та вивів групу з-під обстрілу до безпечної зони для подальшого проведення штурмових дій. Під час зіткнення з перевищеною чисельністю ворожої піхоти проявив навички, які притаманні кваліфікованому та професійному штурмовику. В бойових діях контролював ситуацію, провів аналіз, розподілив сили та засоби вогневого ураження, довів завдання кожному бійцю групи. Не зважаючи на перевищену чисельністю ворожої піхоти, штурмова група Тимура взяла ініціативу бою на свою користь, подавивши вогонь ворога та знищивши розрахунок кулеметника. В результаті поставлене перед штурмовою групою бойове завдання було виконане.

22.10.2023 року виконував функції провідника в районі с. Курдюмівка Бахмутського району Донецької області. Тимур, добре орієнтуючись на місцевості, неодноразово проводив групи через заміновані поля, незважаючи на часті мінометні та артилерійські обстріли від точки висадки до точки виконання бойових завдань. Попри втому та виснаженість протягом чотирьох діб заводив групи маршрутами протяжністю по вісім кілометрів до місця виконання бойового завдання та в зворотньому напрямку, проводячи ротації штурмових груп. При цьому паралельно допомагав евакуаційним групам проводити евакуацію поранених побратимів. У результаті вищезазначених професійних дій Тимур налагодив логістичні маршрути, що в подальшому посприяло максимальному збереженню життя та здоров’я побратимів та виконання поставлених перед ними бойових завдань”.

– Як ця ротація для тебе почалася?

– Спочатку ми планували їхати на Донбас, але потім нас перекинули на Харківський напрямок.

– Він відрізняється від того, що ти бачив на Донбасі?

– Так, звичайно. Тут ситуація інша. Це новий фронт, можна сказати. На Донбасі окупанти більше пристріляли території. Там важче, а тут території ще не пристріляні, є де заховатися, закріпитися. Є місце для маневру. Для мене, можна сказати, це перший досвід бою в міських умовах. В Кліщіївці теж, можна сказати, міські умови, але не так, як тут.

– Які завдання вам ставили у Вовчанську?

– Задача може мінятися навіть під час завдання: можемо заїхати на оборону, а потім командування дає наказ на штурмові дії. Та ми завжди готові до змін – тому що професіонали! Тому у нас є як оборонні завдання, так і штурмові дії.

– А вас готували до ведення бойових дій в умовах міста?

– Так, звичайно. У нас були різні тренування: як окопні штурми, так і робота в міських умовах, і ведення оборони. Тренування відбуваються постійно, ми вчимося всього, що може знадобитися.

Коли я перший раз зайшов у Вовчанськ, було незвично все сприймати. Було видно, що деякі будинки тільки що покинули – десь були не застелені ліжка, речі не зібрані. Собаки бігають у дворі, кури…

– Люди тікали…

– Так. На жаль, у Вовчанську досі перебувають цивільні люди, які не хочуть звідси їхати. Вони ховаються у підвалах. Як вони там виживають? Немає води, електрики, їжу вони готують на вогнищі… Важко це сприймати.

Буває, що ми знаходимося в обороні три-чотири доби, тому маємо змогу побачити життя тих, хто залишився в місті.

– Чому росіяни так вчепилися у Вовчанськ?

– Я думаю, вони просто хочуть розширити лінію фронту, тичуться в різні напрямки, щоб розосередити наші війська, щоб у нас було менше сил на кожну ділянку фронту.

– Які під час боїв були ситуації?

– На крайньому виході ми штурмували хату. І сталася, можна сказати, випадкова зустріч з окупантами. Ми знали, що там є ворог. Підходили до хати, начебто було чисто. Перевіряли двері, вікна. Я відкриваю одні двері – і на мене виходять декілька окупантів, двоє чи троє. Це була, можна сказати, перша зустріч на дуже близькій відстані. Повезло, що вони дивилися в іншу сторону, я зміг швиденько закрити двері… Відійшов на пару метрів, дав сигнал побратимам, що в хаті ворог, і ми відкрили вогонь по будівлі…

Всі відео зняті особисто Тимуром під час боїв

– У групі всі такі молоді, як ти, чи люди різного віку?

– Наймолодшому побратиму 19 років, найстаршому – десь під п’ятдесят. Люди різного віку, і всі працюють нарівні. Зрозуміло, люди старшого віку більше прикривають, знаходяться в обороні. Штурм – це інтенсивність, маневреність, динаміка. А це більше притаманне молоді.

– По Вовчанську постійно працюють КАБами…

– З кожним днем все інтенсивніше. Але до цього я, можна сказати, вже звик. Найстрашніший момент – коли побратима поранило. Тут трішки губишся, тому що це – мінус бойова одиниця в групі, треба надати допомогу побратиму, тримати оборону, якщо що. І думати про те, як його евакуювати правильно. Оце, мабуть, найважчі моменти – коли побратима поранило.

– Доводилося надавати допомогу, вивозити, виносити?

– Завжди. В кожному бою є поранені різного ступеня тяжкості, починаючи від банальної контузії і закінчуючи більш тяжкими пораненнями, коли потрібна негайна евакуація, бо час йде… Я постійно надаю допомогу побратимам. Ми ж тренуємося з надання медичної допомоги – це одна з основ нашої підготовки.

Найважча ситуація була в Кліщіївці, коли було поранено всю групу, включно з важкопораненим командиром. По тій хаті, де була перша група, відпрацював ворожий танк. Росіяни побачили, що група зайшла в хату і дали команду виїхати танку. Було пряме влучання, постраждала вся група. Найбільше – командир мого взводу. То була найважча ситуація. Ми одразу перебігли через вулицю і почали допомагати пораненим. Не вистачало людей, щоб кожному надати допомогу. Нам допомагали десантники з 80-ї бригади.

– Всі залишилися живі?

– Так, всі живі. Евакуація пройшла успішно. Було дуже важко, але зробили.

– Тут, у Вовчанську, теж надавав допомогу під час боїв?

– Так. Навіть сам собі! Після одного успішного штурму ми чекали на евакуацію, сидячі в підвалі у Вовчанську. Ворог постійно обстрілював наш підвал, і один з прильотів був прямо у вхід в нього. Наш побратим отримав важке проникаюче поранення в грудну клітину, почався пневмоторакс. Згодом ми дізналися, що уламок потрапив йому в легені, перебило ребра. Ми одразу почали надавати медичну допомогу. Стан бійця був важкий, треба було негайно його вивозити. І під час евакуації пораненого нас накрив щільний мінометний обстріл. Ми з побратимом, котрий допомагав виносити важкопораненого, отримали уламкові поранення. Приліт стався біля мого побратима, він отримав безліч уламкових поранень в ноги, і я теж – уламок прилетів в ногу. Я спочатку допоміг накласти турнікет побратиму – у нього була масивна кровотеча. Ми швидко перейшли в більш-менш безпечне місце – під міст. Але там йшли дуже інтенсивні обстріли, довго залишатися там ми не могли. Почали по одному іти трохи далі, ближче до точки евакуації. Я зміг дійти туди сам. І вже в точці очікування медеваку сам собі обробив рану, перев’язав її.

– Турнікет тобі був не потрібен?

– Ні, масивної кровотечі не було, постраждали м’язи, уламок до кістки не дійшов.

– Як давно це було?

– Тижні два тому, у травні.

– Лікувався?

– Мене відправили в стабпункт, де надають першу допомогу. Звідки – в лікарню, де мені зробили знімок. Кістка ціла, уламок – розміром три міліметри – до неї не дійшов. Його залишили в тілі, не діставали. Навіть рану не зашивали, залишилася просто дірочка, як вавка. Я навіть доби в лікарні не лежав. Майже кожен день приходив на перев’язки. Спочатку нога боліла, а зараз все добре.

“ОСКІЛЬКИ В БРИГАДУ “ЛЮТЬ” ВСІ ПРИЙШЛИ ДОБРОВІЛЬНО, ТО ЧАСТО ЖАРТУЄМО, ЩО МИ ВСІ НАРОДЖЕНІ ДЛЯ ВІЙНИ”

– Десять років тому, коли почалася війна, тобі було 12 років. Коли у тебе з’явилося розуміння, що в країні відбувається?

– Навіть коли до нас в школу приходили волонтери за допомогою: намалюйте малюнки, збирайте кришечки, я не дуже усвідомлював, що іде війна… Думав: невже це може комусь допомогти? Оці малюнки, кришечки? Просто несерйозно до цього відносився, був ще малий. Повне розуміння війни прийшло тільки 24 лютого.

Більше розуміння прийшло вже навіть після того, як я почав виконувати саме бойові задачі.

– Зараз, коли ти спілкуєшся з кимось, хто воював раніше, розпитуєш щось? Тобі цікаво, як було в той період?

– Так, у мене є побратим, який воює з 2014 року. Ми спілкуємося. Всі кажуть, що війна дуже змінилася з того часу, зараз стало набагато важче. У мене є друзі, які, як і я, добровільно пішли воювати. І я вважаю, що повинні воювати всі, в першу чергу чоловіки. Їх це стосується насамперед, бо від цього залежить твоє життя, твоя країна, твоя свобода.

Оскільки у нас в бригаду всі ішли добровільно, то ми часто жартуємо, що ми всі народжені для війни…

– Що для тебе найтяжче на війні?

– Коли треба не штурмувати, а сидіти в обороні. Тому що завдання з оборони триває від трьох діб, може бути до тижня. І це найважче – стільки сидіти на одному місці. Треба пильнувати свою зону – грубо кажучи, постійно дивитися в одну точку. Один раз я просидів на місці три доби. Ще й постійні ворожі обстріли. Думаєш: в один з моментів може прилетіти саме у твій підвал… Тому оборона – найважче для мене.

– А чому обрав саме професію бармена?

– Не хотілося вчитися в школі в десятому-одинадцятому класах – набридло. А барменство мені подобалося. Я хотів стояти за барною стійкою, спілкуватися з людьми, готувати коктейлі. Моя професія називається кухар-бармен. Перші два роки вчився на кухаря, третій рік – на бармена. Мама була рада, що у мене є професія. Все пішло не так з початку пандемії коронавірусу. Я тільки-но закінчив ліцей. Слава Богу, хоч сезон попрацював на пляжі. І почалася пандемія, було дуже важко з роботою. Коли пандемія почала спадати, заклади потроху відчинялися, все почалося відновлюватися, – почалася повномасштабка. Недовго я попрацював барменом.

– Є якісь ідеї – створити коктейль “Цунамі” чи “Лють”?

– З початку війни я про це вже не думав… Хоча у мене є мрія відкрити свій заклад.

– Тобто, ти не хочеш присвятити все своє життя військовій справі?

– Побачимо. На даний час – це номер один. А далі… Коли я працював барменом, навіть на думці не було, що колись буду воювати. Але в житті все так швидко міняється…

– Чого тобі не вистачає на війні?

– Дуже важко приділяти час сім’ї. Не вистачає, як раніше, посидіти на свята за столом з рідними… Перед тим, як ми приїхали в цю ротацію, я пробув дома десь тиждень. Хоч трохи побачив своїх.

– Скажи, за цей час – понад рік на війні – ти змінився?

– Звичайно. Війна змінює людей. Став більш дисциплінований, відповідальний. Більш рішучий, можна сказати. Можу приймати рішення, можу брати відповідальність за групу на себе, можу брати командування на себе. Тобто, так, взагалі багато чого змінилося. Я це відчуваю. Командири мене хвалять, я хороший штурмовик. Побратими мене знають як надійного, професійного бійця, котрий першим йде в бій. Я не маю нагород, не хочу пістолет. Мене більше цікавить військове звання. Я зараз капрал, вступив в Університет внутрішніх справ. Через три роки закінчу його і отримаю звання лейтенанта. Це приємніше, ніж нагорода.